Перше, на що звертали увагу наші пращури - було сонце.
У давнину сонячні годинники були надзвичайно популярні (адже інших варіантів ще не було) — їх робили не тільки на землі, але також на стінах – особливо на святинях, переважно всіляких храмах присвячених сонячним богам (відповідальним за хід сонця, а значить і за хід часу). Врешті, подекуди, зводили велетенські мури, які кидали тінь, і за нею точно взнавали час. Такий велетенський сонячний годинник знаходиться у Індії, в місті Джайпурі ( під особливою охороною ЮНЕСКО). У ньому посередині є мармурові сходи, заввишки 18 м., а по обох боках камінні луки з поділкою. До якого з них сягала тінь, така була година.

Однак такі сонячні годинники мають і свої суттєві недоліки. Вони не працюють вночі, а також у хмарні дні. Хоча, серед ночі ще якось можна було дати собі раду спробами визначити час за зірками, а от у хмарні дні всі волею-неволею «випадали з часу». Врешті, точність сонячних годинників теж заставляла бажати кращого, адже в зимові короткі дні, тінь від сонечка зовсім не така, як у літні. Це хіба десь у країнах наближених до екватору (тій же Індії) все більш менш однаково, а хмарки – явище рідке, а от на наших теренах на сонячні годинники особливо розраховувати не варто.

Щоб тому зарадити, люди придумували інші способи для виміру часу. Скажімо ще у глибокій давнині поруч з сонячним годинником, почали використовувати водяні та пісочні. Годинник виглядав так: була це дерев'яна (або яка інша) посудина у вигляді лійки з маленьким отвором внизу. У неї наливали воду до означеної висоти і дивилися : скільки її вилито, скільки часу ще лишилося. Коли посудина випорожнювалась, то окремий сторож негайно оповіщав про це і одразу наставляв (наливав) новий годинник. Через це був окремий чоловік (володар часу), у чиї обов'язки тільки і входило, що наставляти годинники. Згодом такі годинники стали робити настільки великими, що води в них вистачало на цілу добу. В лійці було пороблено позначки, і за ними визначали точну годину.

Годинники ці — звані по-грецьки „клепсидрами" — використовувались у різних народів, та у різний спосіб. Римляни, наприклад, використовували водяні годинники у своїх судах, а особливо на засіданнях славетного римського Сенату. Адже серед давньоримських сенаторів (зрештою, як і серед сучасних українських депутатів) траплялись унікуми, які добре вміли та любили талапати язиком, могли годинами говорити свої промови. Врешті для того щоб покласти край цьому словоблуддю (яке в античні часи шанобливо називалось «ораторською майстерністю») сенаторам встановлювали ліміт часу для промови. Цьому і служили окремі клепсидри. Вода починала витікати з початком промови, а коли закінчувала, то сенатор хоч-не-хоч, а мусив завершувати.

Врешті-решт, у 1500—1510 роках один німецький механік та слюсар Петер Генляйн з міста Норимбергу, винайшов перший кишеньковий годинник, який довгі часи називали — невідомо чого — „норимберським яйцем", хоча він зовсім не мав подоби яйця.
Про винахід того годинника розказують таке: Майстер Генляйн жив з того, що виробляв добрі вежові годинники. Від якогось часу почав він сторонитися людей і замикався у своїй майстерні, пильно над чимось працюючи. Його дружина почала побоюватися за нього, чи він часом не зійшов з глузду. Вона підглянула за тим,над чим він працює, це виявилося чимось маленьким та кругленьким. Ще й до того все його замикає, як кудись виходить (Ох же ті цікаві жінки). Раз вдерлася вона до його майстерні, відкрила скриньку і побачила, що з малої круглої пушочки видобувались якісь звуки. Вона налякалася, подумала що її чоловік якийсь чародій і розбила його роботу на кавалки.

Прийшов бідний Генляйн до хати і аж за голову вхопився, побачивши таке. З розпуки хотів себе позбавити життя, але згодом придумав дещо інше. Пішов у ратушу до бургомістра і каже йому: „Ви мене замкніть до ратушевої в'язниці разом з моїми приладами, і тримайте мене там так довго, доки не попрошу вас, щоб мене випустили на волю". Бургомістр, ясна річ, сприйняв його за божевільного, але побоюючись, щоб він не наробив халепи, виконав його волю.
Так пересидів Генляйн як добровільний в'язень у ратуші кілька місяців, аж врешті попросив до себе бургомістра і показав йому плід своєї роботи — перший кишеньковий годинник. Виглядав він, як згадано, не як яйце, а немов малий бубон і мав тільки одну стрілку, що показувала цілі години. Годинник йшов за допомогою пружини.
За його прикладом пішли інші майстри, які стали придумували різні покращення та вдосконалення для таких годинників.

Окрім кишенькових годинників активно продовжували вироблятися і баштові годинники. Часом вони показували не тільки години, але й день і місяць, стан сонця, місяця та інших зірок і були справжнім витвором мистецтва.

Найкращий баштовий годинник з того часу і до сьогодні знаходиться на міській ратуші у Празі, де збирає біля себе натовпи туристів з усього світу. Коли вибиває кожну годину, відкриваються маленькі дверцята і з малої галерейки виходять фігури, що представляють 12 апостолів і смерть з косою в кінці.

Ось така історія годинника: від найпростішого сонячного, який складався з одної тільки палиці, що кидала тінь, дійшли люди протягом століть до тих маленьких інструментиків, що чикають немов живі, а ходять так точно, що добрий годинник цілими місяцями не відбігає від правильного часу! І врешті електроні годинники, які з'явились у другій половині 20-го століття прожили недовгий час, їх витіснили мобільні телефони, які для багатьох людей нашої планети замінили функції годинника (та й далеко не тільки).
А може ще хтось і далі носить на руці дорогий вишуканий кишеньковий годинник?